|
Їдемо через Кончу-Заспу та Українку, далі – Трипілля, Халеп’я… Чарівні місця, прекрасні краєвиди та ще й сонечко намагається пробитися крізь хмари, даючи нам надію на чудовий день. За Халеп’ям зупиняю колону і проводжу невеличку нараду. Часу в нас доста, тому пропоную трохи з’їхати вбік і відвідати Витачів. Там є місце, відоме багатьом, де чудова енергетика і неймовірний вид на Дніпро. Всі погоджуються і ми з’їжджаємо з траси в напрямку Дніпра. В селі Витачеві великий базар. Люди задивляються на нас, намагаються прочитати написи на наших прапорах і цей масовий інтерес пробуджує якесь дивне почуття – суміш, мабуть, гордості, якогось завзяття та почуття обов’язку й відповідальності перед цими людьми. Але й крикнути хочеться їм: “Що ж ви, нащадки козаків отамана Зеленого, запорожців та гайдамаків, перетворилися на боязких кріпаків?! Чому даєте робити з себе німу робочу скотину? Чому не боретеся за свою долю, за краще життя, за гордість свою людську та за землю рідну?!”. Хочеться крикнути, та я цього, звісно ж, не роблю. Бо й не почують, і не зрозуміють. Та і якісь надто пафосні вийшли слова. Та й по пиці за такі слова могли надавати – а мені ще ж позувати перед камерами та давати інтерв’ю! )) Перед тим, як виїхати на оглядовий майданчик, проїжджаємо через своєрідний живий тунель, створений гілками дерев. Чомусь саме тут, коли довкола ще домінують зелені кольори, майже все листя вже пожовтіло і зустрічає нас своїм жовтогарячим сяянням. Воно чарує переливами золотавих барв, воно п’янить різноманітністю кольорів. Словами “все на світі проспиш, красунечко” намагаюся розбудити Таню, яка задрімала на штурманському місці праворуч від мене. Таня відкриває очі і раптом її просто підкидає: “Боже, яка краса!”. Там і дійсно було неймовірно гарно. Та не менш гарно було і тоді, коли перед нашими очима розкрився дніпровський краєвид. Більшість із нас вже бували на тому місці, але ті, хто потрапив уперше, були просто зачаровані. Я вже не раз привозив на те місце своїх друзів і кожного разу спостерігаю те ж саме захоплення, те ж саме сяйво очей, ту ж саму хвилю позитивних емоцій та вибух почуттів. Але цього разу я дізнався про це місце дещо нове. Коли вже ми збиралися від’їжджати до нас під’їхав на велосипеді якийсь дядечко. Спитав хто ми такі, а коли отримав відповідь, запропонував нам невеличку екскурсію. Відкрив капличку, яка, виявляється, завжди лишається незамкненою, а коли ми зійшли на майданчик, що нижче від неї, почав розповідати. Про те, де стояло староруське городище. Про те, як після битви на Калці до цього городища дійшли перші загони монголів. Як мирні люди вийшли до них із хрестами та хоругвами та полягли порубаними всі, як один. Розповідав, як потім тих людей переносили з місця загибелі аж сюди, щоб похоронити саме тут, бо тут, за легендами, і є святе місце з дуже потужним потоком позитивної енергії. Бо, нібито, саме тут відбувався княжий суд над князем Давидом, який осліпив іншого князя – Василька з Теребовлі. І саме тут, нібито, колись мав першу Дніпрову стоянку апостол Андрій, звідси він пішов далі – туди, де потім постав Київ, і, нібито, саме тут поставив апостол свій перший наддніпровий хрест. Вірити цьому чи ні – я не знаю. Але послухати таки цікаво було. І місце дійсно гарне. І енергетика позитивна у ньому також, безумовно, є. Але нам час було рушати – чекали Ржищів, Канів, Черкаси та Холодний Яр… Сашко Положинський. Мандрівка до Холодного Яру 10 жовтня 20010 року. |
21 вересня 2011
|
| Закрити |
